 |
Та й вона зовсiм не схожа на тендiтну дiвчинку з дамського роману.
Мене зводить з розуму двоїсте єство моєї нiмфетки - всякої, либонь, нiмфетки: ця сумiш у Лолiтi нiжної мрiйливої дитячостi i якоїсь страшкої вульгарностi, що притаманна кирпатiй звабностi журнальних малюнкiв, яка нагадує менi мутно-рожевих недолiтнiх покоївок у нас в Європi (якi тхнуть дробленою ромашкою й потом), i тих дуже молоденьких блудниць, котрих перевдягають у дiтей в провiнцiйних домах розпусти.
Та на додаток - на додаток цьому менi чується невимовна, непорочна нiжнiсть, що прозирає крiзь мускус i гидоту, крiзь сморiд i смерть.
Боже мiй, Боже мiй... I нарештi - що найдивовижнiше - вона, ця Лолiта, моя Лолiта, так вiдокремила давню мрiю автора, що над усе i попри все iснує тiльки - Лолiта.
Середа. "Змусьте-но маму повезти нас (нас!) на Очкове озеро завтра". Ось дослiвно фраза, яку моя дванадцятирiчна пасiя проговорила пристрасним шепотом, зiтнувшись зi мною в сiнях - я виходив, вона вбiгала.
Вiддзеркалення пообiднього сонця дрижало слiпуче-бiлим дiамантом в оправi з незчисленних райдужних голок на круглiй спинi запаркованого авта.
|
