 |
Кiлька розсипаних по залi старих дам, два священики й широкоплечий добродiй в клiтчастому пiджаку мовчки скiнчали обiд.
Ресторан закривався о дев'ятiй, i кам'янолицi подавальницi в зеленiй унiформi розпачливо швидшали - на моє щастя - нас позбутись.
Ти поглянь, як вiн схожий, як неймовiрно схожий на Куїльтi", стиха проказала Лолiта, гострим засмаглим лiктем не те що вказуючи, але палко стримлячи вказати на самотнього пана в спортивному пiджаку, що сидiв у найдальшому кутi зали.
На кого - на нашого товстого дантиста?" Лолiта затримала в ротi тiльки що взятий ковток води й поставила назад на стiл свою розколисану склянку.
Та дурощi", сказала вона, кахикнувши смiхом, "я мовлю про того письменника, що вiн на цигаркових рекламах". О, славо! О, жiнки! Коли принесли й бухнули на стiл солодке - для панночки великий клин вишневого торту, а для її покровителя бомбочку вершкового морозива (значну частину якого вона негайно додала до свого торту), я витягнув з кишенi бульку, що мiстила ТАТОВI Пiгулi.
Вдивляючись нинi в блiду немiч цих фресок, в цю дивну, моторошну мить, можу пояснити свою тодiшню поведiнку тiльки механiчною дiєю безповiтряного простору, притаманного снам, у якому обертається ушкоджений розум; ба в ту мить усе менi ввижалось суцiльно простим та неминучим.
|
