 |
Я розписався.
Мiсiс Гейз дала менi ключ з iскрястою усмiшкою, й далi сяючи, показала, де поставити машину.
Лолiта виповзла з неї та стужно знизала плечима: променясте вечiрнє повiтря було дiйсно прохолодним.
Вступивши в котедж, вона сiла на стiлець край розкладного столу, опустила голову на руку й сказала, що почуває себе жахливо.
Прикидається, подумав я, прикидається, певно, щоб обминути мої пестощi; мене пекла пристрасть, та сердега зайшлась якось дуже нудно скiмлити, коли я полiз до неї. Лолiта хвора! Лолiта вмирає! Вона вся горiла.
Я поставив їй градусник в ротик, за тим проглянув формулу, занотовану, на щастя, в моїй книжечцi, й коли я нарештi переклав незрозумiлу менi цифру з Фаренгейтiвської шкали на близьку менi з дитинства стоградусну, виявилось, що в неї сорок i двi десятих, чим принаймнi пояснювався її стан.
Я знав, що в iстеричних нiмфеточок температура пiдiймається до фантастичних стопнiв, - навiть вище тiєї точки, за якою звичайнi люди вмирають; i я би обмежився тим, що дав би їй ковток гаряченького глiнтвейну, та двi аспiринки, та губами ввiбрав би жарок до останку, якби при ретельному оглядi привабний вiдросток у глибинi пiднебiння, один з головних коралiв її тiла, не виявився цiлком вогняного вiдтiнку.
|
