 |
Можливо також, що я надто покладався на ненормальну зимнiсть стосункiв мiж Шарлоттою та її донькою.
Та жахлива сутнiсть всього цього ось яка.
Моя шаблонна Лолiта за час нашого з нею нечуваного, нечестивого спожильства поступово дiйшла до того, що навiть найнещаснiше сiмейне життя є кращим нiж пародiя кровозмiшення - а кращого за це врештi-решт я нiчого й не мiг дати моїй бездомнiй дiвчинцi.
Повернення в Рамздель.
Я наближався до нього зi сторони озера.
Сонячний пiвдень зорив на всi очi: проїжджаючи повз у заплямованому автi, я розрiзняв дiамантовi iскри мiж вiддаленими соснами.
Звернув на кладовище, вийшов, i погуляв мiж рiзнокалiберними пам'ятниками.
Bonjour, Charlotte.
З деяких могил стирчали напiвпрозорi прапорцi, якi нерухомо повисли в безвiтрянiй тiнi кипарисiв.
Ех, Едю, не пощастило ж тобi, подумав я, звертаючись подумки до якогось Едуарда Граммара, тридцяти-п'ятирiчного завiдувача конторою в Нью-Йорку, якого допiру арештували по звинуваченню в убивствi тридцятирiчної дружини Дороеї. Мрiючи про iдеальне вбивство, Ед проломив дружинi череп i труп посадив на кермо воза.
|
