 |
Вона не зласкавилась обiдати з Гумчиком та матiнкою: вимила волосся й уклалась в лiжко разом зi своїми кепськими книжиськами; а в четвер нечула мати повезла її в табiр "Ку". Як писали автори дужчi за мене: "Читач легко може уявити..." й так далi.
Втiм, я, мабуть пiдштовхну копняком у зад цю хвалену уяву.
Я знав, що закохався в Лолiту навiки, знав i те, що вона навiки зостанеться Лолiтою: 1-го сiчня їй стукне тринадцять рокiв.
За два десь роки вона вже не буде нiмфеткою й обернеться на "молоду дiвчину", а там на "коледж-герл" - тобто "студентку" - гидкiшого за що важко що-небудь вимислити.
Слово "навiки" стосувалося тiльки моєї пристрастi, тiльки тiєї Лолiти, котра несхитно вiдбивалась у моїй кровi.
Лолiту ж, пiдвздошнi кiсточки якої ще не випнулись, Лолiту досяжну сьогоднi для мого обiймання й вдихання, для мого слуху й зору, Лолiту рiзко-голосу й блискуче-русяву, з вирiвняним спереду й хвилястим з бокiв, а ззаду локонами звисаючим, волоссям, Лолiту, в якої шийка була така гаряча й липка, а лексикончик такий вульгарний - "огидно", "пресмачно", "перший сорт", "типчик", "дрипчик" - цю Лолiту бiдний Катулл мусив був утратити навiки.
|
